Заклад професійної (професійно-технічної) освіти «Миколаївський центр професійної освіти»

КОНКУРС ЕСЕ «1000 ДНІВ ВІЙНИ. МІЙ ШЛЯХ»

Здобувач освіти 348 групи ФУРСЕНКО ОЛЕКСАНДР взяв участь у конкурсі есе «1000 днів війни. Мій шлях» (наставник Бугайова Тетяна Леонідівна), долучившись до проєкту національного масштабу, який дає можливість голосам молоді лунати на всю Україну та світ, розповідаючи про війну, любов до Батьківщини, упевненість у Перемозі та тверду віру в мирне майбутнє.

Есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Був звичайний зимовий ранок, але я тоді ще не здогадувався, що він змінить моє життя назавжди…Прокинувся від якоїсь незрозумілої метушні. Запитавши в мами, що трапилось, почув оте страшне: почалася війна. Всі були розгублені, бо ніхто не чекав на такі події. І в ту мить я зрозумів, що напередодні був останній гарний день, коли міг спокійно жити.

У наше місто окупаційні війська зайшли того ж дня. Техніки було багато, страшний гул лунав навкруги. Коли вони зайняли Олешки, біля Херсонського мосту почалися важкі бої. Груди спаленої техніки, підірвані заправки – ця картина поставала перед очима тих, хто їздив у Херсон, поки це ще було можливо. Після пошкодження мосту люди якийсь час мали змогу переправлятися на пароплаві або човнах.

Наше місто перетворилося на вулик. Біля аптек, магазинів, банкоматів – кругом утворювалися великі черги. Люди в паніці скуповували все, що бачили. У людей на вустах було одне запитання: «Як могло взагалі таке трапитись у XXI столітті?». Спочатку сподівалися, що невдовзі все зміниться на краще, але час йшов, а ситуація тільки погіршувалась. Жителі почали виїжджати з міста. Відключили телебачення, зник інтернет, ми залишилися без будь-якого зв’язку. Я з мамою без кінця лазив на горище, щоб зателефонувати рідним та друзям, які виїхали.

Одного дня військові влаштували обшук. Заходили в кожен двір, нишпорили по всіх закутках, перевіряли телефони. Вони навіть розрізали подушки в підвалі (ми готувались до найгіршого  - обстрілів). Нічого не знайшовши, вони пішли. Того ж дня забрали нашого мера, про якого і досі ми нічого не чули.

На сімейній раді ми вирішили, що я не буду залишатися в школі (на той момент, закінчував, якщо це можна так назвати, 9 клас). Нам порадили освітній заклад у Миколаєві і восени 2022 почав онлайн-навчання в ЗП(ПТ)О «Миколаївський центр професійної освіти». Так як вдома інтернету не було, то переїхав у Скадовськ до тата, який вже, на той час, вимушений був доглядати за хворою мамою. Так і проживали, і живемо й досі: матуся з бабусею в Голій Пристані, а тато з іншою бабусею – в Скадовську.

Коли в листопаді 2022 українські війська звільнили Херсон – нашій радості не було меж. Ми сподівалися, що ми наступні, але наші надії не справдилися. Після цього росіяни почали укріплюватися. І квітуча набережна перетворилася на замінований, переритий шмат землі. Центр перекрили, а по місту наставили блокпостів. Постійно перевіряли документи. Згодом закрили і лікарню, в якій трудилася моя мама. Не працювали банки, магазини – все. Ми зостались зовсім самі.

Від початку війни наше місто під постійними обстрілами, адже ми знаходимося в прифронтовій зоні. Перша новорічна ніч в окупації для моєї сім’ї була жахливою. Снаряд прилетів десь о 17 на саме подвір’я. На щастя, всі залишилися не ушкодженими, оскільки ми, в цей момент, знаходилися в будинку і на відстані від вікон. Всю ніч я з мамою прибирав скло від вибитих шибок та забивав їх плівкою. Але сусідам не пощастило, саме до них прилетіло і зруйнувало снарядом дах будинку.

Наш край тоді дуже сильно обстрілювали. Кожної ночі ми, із завмиранням у серці, слухали свист снарядів і гадали: хто наступний.

А влітку 2023 прийшло ще одне лихо – підрив Каховської ГЕС. Містяни сподівалися, що в нас не буде багато води, але вони помилилися. Коли рівень затоплення почав різко зростати – почалася паніка. Будинки затопило по самий дах. Хтось встиг втікти, багато людей знімали з дахів на човни. Потонуло дуже багато домашніх тварин, птиці, худоби. На превеликий жаль, багато людей не встигли врятуватися. В основному - це були інваліди та люди поважного віку. Вони так і залишилися в своїх домівках назавжди.

Зараз на місто важко дивитися без болю в серці: зруйновані домівки, паркани, повалені дерева, вирви від снарядів і суцільна порожнеча… Але, не зважаючи на обстріли, живучі в постійному стресі, містечко жило. Люди об’єдналися, допомагаючи один одному лагодити дахи, забивати вікна. Я теж допомагав всім нашим сусідам. Мені довелося навчитися тому, що ніколи раніше не робив, але тепер вимушений.

Так, ці майже 3 роки змінили не тільки країну, вони змінили і мене. Навіть не знаю, що я тоді відчував. Страху не було. Мабуть, скоріше всього, усвідомлення того, що не можна нічого повернути назад, що я більше не зможу займатися улюбленим дозвіллям після деокупації та повернення додому: ходити в ліс по ягоди і гриби, рибалити… Адже все навкруги заміновано.

У минулому році я з волонтерами виїхав до сестри в Одесу. Не знаю, що чекає мене попереду, але я свято вірю в нашу перемогу, адже наша сила – в єдності!